Канiкули будуть цiкавими бо я вiдпочиватиму в Буковелi сказав Марко.

Канiкули будуть цiкавими сказав Марко бо я вiдпочиватиму в Буковелi.

Марко сказав що канiкули будуть цiкавими бо вiн вiдпочиватиме в Буковелi.

Марко сказав Канiкули будуть цiкавими бо я вiдпочиватиму в Буковелi.

Утихла буря й більш валів не стало.

Посіється все впору і господар тоді збере зерна гору.

І здавалось розтає сніжинка.

Росла, росла дівчинонька та й на порі стала ждала, ждала козаченька та й

плакати стала.

Ще не розвіяв битви дим над згарищем села — ще кров’ю вражою сплива під вербами Сула.

Він вважав себе дуже багатим — є молодість, є сила, є нестримне бажання працювати.

Часто сняться мені Карпати — в долах маки жаріють рясні.

На годину спізнишся — за рік не наздоженеш.

На схід сонця квітнуть рожі будуть дні погожі.

Дощ давно вже перестав хмари розійшлися виплив ясний місяць заглянув у вікна а на долівці й по стінах розмалював чудні якісь виводи-узори.

Глянь моя мила зорі повисли над Дніпром.

Дерево міцне корінням людина трудовим горінням.

Здобути волю — то мій рай.

Слова — полова, але огонь в одежі слова — безсмертна, чудотворна фея, правдива іскра Прометея.

Сорочка й штанці латані-перелатані, а випрасувала їх мама — і наче знову нові.

Субота — не робота, і в неділю нема діла.

Найбільше — багатство здоров’я.

Природа — основа людського суспільства.

Книга то — джерело знань.

Дві великі творчі сили в житті кожного народу: народність і територія — стрінулися саме на порозі історичного життя нашого народу, й утворили першу підставу дальшого розвою його.

І палаюче сяйво зорини, і задумливий цвіт материнки, і вогонь лугової калини — всі в мені ви, як є.

Скрізь на вершечку стрілецької гори, на пагорбах і видолинках панувала тиша.

Тільки громадська думка може осягнути все вчасно; подавати знак тривоги, вчасно, порушити якісь важливі питання, словом, бути найвищим регулювальником складного, суспільного організму.

Сини як зима і літо.

Квітки конвалії найніжніші.

Кохання не іграшка.

Книги морська глибина.

Густий, соковитий, запашний бур’ян з-під ніг слався, мені здавалося, до самого небокраю.

Почуття підлого переляку і жадоби жити (за всяку ціну жити!) змагалося з почуттям честі, з почуттям самозбереження, важливішого, ніж збереження фізичне.

Чи тільки терни на шляху знайду, чи стріну, може, де і квіт барвистий.

Оце (одного разу було свято й погода) сиділа стара Кармелиха коло своєї хати на призьбі, дивилася у поле на шлях.

і луна йшла від тих звуків.

незважаючи на те, що ніхто не відчиняв.

але ніхто не відчиняв добре замкнуті двері.

щоб хтось відчинив.