Коли збігти на могилу, на саму вершину цього покритого сивими травами глобуса, то звідси видно, як степ маревіє на південь.

Я беру з татових рук полив’яний глек, стернями виходжу на дорогу, а далі житами та пшеницями, та вівсами біжу на долинку де так принадно вимлівають на сонці підкучерявлені верби і стихенька полискує під ногами волога земля. 

Він чув, що коло нього Марічка і знав що Марічки нема на світі, що се хтось інший веде його у безвісті, щоб там загубити. 

І десь в ті дні несміло, випадково, хоч я вже й пісню склала не одну печаль моя торкнула перше слово, як той кобзар торкав свою струну.