Моя осіння туга, лагідна і ніжна, крізь срібло згаслих вечорів пливе, як лебідь білосніжний, у смутку тихому покинутих ставків.

Тихо в полі, гай темніє, наступає літній вечір.

Коли в тебе віра у працю згасає, поглянь на ту річку, що скелі зриває.

Віз наш увесь дерев’яний: дід і прадід були чумаками, а чумаки не любили заліза.

Розкажи, як за горою сонечко сідає, як у Дніпра веселочка воду позичає.