У першій групі терапевт працює через поведінкові експерименти та експозицію in vivo; а у другій групі, де клієнт має реальний досвід травматизації або хронічного болю, терапевт доводить клієнту, що попри медичний діагноз його оцінка ситуації є ірраціональним перебільшенням, оскільки душевний біль не має зв'язку з фізичним відновленням.

В обох групах робота будується за ідентичним алгоритмом декатастрофізації (оцінка ймовірності найгіршого сценарію у відсотках), оскільки за філософією стоїцизму Епіктета та Сенеки будь-яка зовнішня подія — від втрати гаманця до смерті близької людини — є абсолютно нейтральною, а страждання створюються виключно фантазією клієнта.

У першій групі застосовується виключно гумористичний диспут та висміювання самої події А; а у другій групі катастрофізація взагалі не підлягає жодній когнітивній роботі, тому терапевт обмежується виключно емпатичним слуханням за Роджерсом та навчанням прогресивній м'язовій релаксації.

У першій групі можна прямо конфронтувати катастрофізацію та повинення логічно й емпірично (фокус на різниці між реальністю та уявленням про неї); натомість у другій групі пряме заперечення того, що подія є «жахливою катастрофою», призведе до провалу і розриву альянсу (бо існує соціальний консенсус щодо трагічності події), тому фокус зміщують на функціональність (прагматичний диспут), а також на опрацювання Непереносимості фрустрації («я не можу з цим жити») та Повинення («цього не мало статися зі мною»).