На картинах неаполітанської школи без кінця старіється післяполудень, немов побачений крізь темну пляшку.

Потемніле сонце, здається, в'яне на очах у тих пропащих краєвидах, мов у переддень космічної катастрофи. 

День осінній, той старий пройдисвіт бібліотекар, який лазить у вицвілому халаті по драбинах, і куштує конфітюри всіх віків і культур!

Старечі світанки, жовті, як пергамент, солодкі від мудрості, як пізні вечори!

Передполудні усміхаються хитро, як пожовклі старі книги.