Між експозицією in vivo та поведінковим експериментом немає жодної процедурної різниці: обидві техніки вимагають присутності компаньйона (друга чи члена сім'ї) для підтримки безпеки клієнта та завершуються одразу в той момент, коли тривога клієнта досягає свого максимального піку (9–10 балів).

Експозиція в уяві проводиться від третьої особи (ніби клієнт дивиться на себе збоку на екрані кінотеатру) і триває рівно 60 хвилин без зупинок; а інтероцептивна експозиція полягає у повному уникненні будь-яких фізичних навантажень, обігрівачів та душних приміщень протягом місяця після панічної атаки.

кспозиція спрямована на згасання тривоги при тривалому контакті зі стимулом, а Поведінковий експеримент — на емпіричну перевірку валідності конкретних передбачень/переконань (і в ПЕ обов'язково пишеться копінг-картка на випадок, якщо негативний прогноз справдиться!); в експозиції in vivo необов'язково починати з найбезпечнішої ситуації (можна з середини списку), роблячи 3–4 заміри тривоги і тримаючи фокус «допитливого дослідника» на безпечних і позитивних аспектах; в експозиції в уяві клієнт від першої особи з закритими очима проживає сюжет до зниження тривоги на 50% (не більше 3 кіл); при цьому будь-яку поведінкову і когнітивну охоронну поведінку (воду, ліки, розмови, придушення тривоги, думки про хороше) необхідно прибрати, бо вони блокують доступ до страху і не дають мозку переконатися в безпечності самої тривоги.

Під час експозиції в реальному житті (in vivo) клієнт обов'язково має починати з найлегшої ситуації на самому верху списку і використовувати дихальну релаксацію та позитивну візуалізацію («все буде ОК, уявити безпечне місце»), щоб знизити тривогу; а поведінковий експеримент відрізняється тим, що в ньому заборонено використовувати копінг-картки.