Бартлетт довів, що спогади — це не точні копії подій, а ментальні реконструкції на основі попередніх «схем» (заповнення прогалин досвідом); Брунсвік показав імовірнісний характер сприйняття, схильного до впливу очікувань і мотивації; Піаже описав трансформацію досвіду в схеми через асиміляцію та акомодацію (пристосування); а Келлі розглядав людину як дослідника, що прогнозує («конструює») майбутні події через систему особистісних конструктів.

Бартлетт розробив теорії оперантного підкріплення; Брунсвік відкрив класичне обумовлення фобій; Піаже створив концепцію вивченої безпорадності; а Джордж Келлі сформулював чотирирівневу поведінкову модель WDEP (Wants, Doing, Evaluation, Plan), яка лягла в основу терапії реальністю.

Усі четверо вчених належали до першої хвилі поведінкової терапії (разом із Г. Айзенком та А. Лазарусом) і стверджували, що внутрішній феноменологічний досвід, пам'ять і мислення є «чорною скринькою», яку неможливо досліджувати науковими методами, тому терапія має працювати лише з видимою моторною поведінкою.

Бартлетт за допомогою гри «зіпсований телефон» довів абсолютну точність сенсорної пам'яті; Брунсвік ввів поняття афективної тріади депресії; Піаже розробив шкалу дисфункціональних стосунків (DAS); а Джордж Келлі першим виділив три рівні мислення — довільні думки, автоматичні думки та глибинні переконання.