Густий, соковитий, запашний бур’ян з-під ніг слався, мені здавалося, до самого небокраю.

Почуття підлого переляку і жадоби жити (за всяку ціну жити!) змагалося з почуттям честі, з почуттям самозбереження, важливішого, ніж збереження фізичне.

Чи тільки терни на шляху знайду, чи стріну, може, де і квіт барвистий.

Оце (одного разу було свято й погода) сиділа стара Кармелиха коло своєї хати на призьбі, дивилася у поле на шлях.