Не так

тихо, як десь у городі вночі, де мертво спить і камінь, і страждання, і ніч

тонко дзвенить у вухах, як кажан вічності

І щось

велике, горде, могуче в грудях, щось легке, широке, як небо, як повітря гір, як

могучий потік.

Далеко-далеко

темніла, як тин, смуга лісу

Вони порались

коло цвіту і так прудко літали до соняшника, до маку – й додому, і так їм було

ніколи, що скільки я не намагавсь як не дражнив їх, так ні одна чомусь мене й

не вкусила.