І той любов’ю повниться до світу, хто рідну землю

має під собою (М.Вінграновський).

Життя – це оббирання з реп’яхів, що пазурами

уп’ялися в душу (Л.Костенко).

Все, чим образили поета, акумулюється в словах

(Л.Костенко).

Твоя душа – як світло в тому домі, якого вже немає

на землі (О.Пахльовська).

Не говори печальними очима те, що бояться вимовить

слова (Л.Костенко).

Пам'ятай  що любов це насамперед відповідальність за ту людину яку ти полюбив за її долю за її майбутнє (Сухомлинський).

І мені здалось що мати торкнулась руками не соняшника а нахилила до себе мою голову (Стельмах).

Далеко за синім морем на чужій чужині гинули вони безтеланні шукачі щастя (І.Цюпа). 

Як би і йому Данилові хотілося зараз із веслом у руці сісти на свій вербовий човен (М.Стельмах). 

Засіяли карі очі зорі серед ночі (Т.Шечвченко). 

Йду в простори я чуйний тривожний (П. Тичина).

І на оновленій землі врага не буде супостата (Т.Шевченко)

А пісня розлягається по тих степах, де колись тирса

шуміла (І.Нечуй-Левицький).

На хвилину запала тиша, яку порушували тільки

пронизливі крики чайок (І.Багмут).

Золоті лани пшениці такі, що їм кінця-краю не видно

(В.Гжицький).

І тиша тремтить, як напнута струна над бандурою

(Б.Олійник).

Навколо стояла така тиша, що чути було золотий

дзвін переджнивності (М.Стельмах).

Мучений

голодом і своїми чорними думками, Андрій палив цигарку за цигаркою (Панч).

Біда багатьох учителів полягає в тому, що вони забувають:

учень – це насамперед жива людина, що

вступає в світ пізнання, творчості, людських взаємостосунків (В.Сухомлинський).

Кілька разів Остап вскакував у воду мало не по

пояс, часто Соломія з розгону натикалась на купу верболозу, але кожен раз вони

давали собі раду і знову мчали вперед, добуваючи останні сили (М.Коцюбинський).

Вдалині м’яко блимнули вікна, чиясь невидима рука

тихо зводила половинки віконниць, наче очі до сну стуляли повіки (М.Коцюбинський).

Його село, те, що Степан покинув, теж стояло на

березі, і зараз він несвідомо шукав спорідненості між своїм та цим селом, що

випадково трапилось йому на великій путі (В.Підмогильний).

Увечері, коли зорі цілуються, я хотів дитиною

піймать на синій налигач місяць і напоїти з криниці моєї любові, а криниця моя

тоді у яблуневому цвіту цвіла… (Г.Косинка).

Нема гірш нікому, як тій сиротині: ніхто не

пригорне при лихій годині! (Нар. пісня).

Журавлі летять дзвінкоголосі, їх кличе даль

прозоро-вітрова (А.Малишко).

Сивітимуть знов у далині високі могили, віятиме

вітер полиновим духом, хлюпатиме степ колоссям в обличчя (А.Головко).

Болить мене голівонька від самого чола: не бачила

миленького ні тепер, ні вчора (Нар. пісня).

Чіпка чує: недалеко з-за жита хтось співає (Панас

Мирний).