Час

людини, як вовк, утікає, він біжить безупинно, кульгавий (Ю. Липа).

У першій

кімнаті розмовляло кілька молодиків, у другій стукотіла машинка (В.

Підмогильний).

І

розкладу я, повернувшись в дім, сушить полин, і деревій, і пижмо (І. Жиленко).

В

затінку чуда, в світлі надії так і живемо, веснам радієм (І. Жиленко).

І буду

знову втоптувати сніг, і буду знов у вікна заглядати (В. Симонеко).

Мушу

признатися, що люблю навіть місто, розмоклі обличчя людей, і навіть холод, і

голод, і невдачі (Ю. Тарнавський).

З їх

посвистом хижим єднаються в пісню і наші пожежі, і ревища, й дим (Т. Осьмачка).

І серце

крізь тишу говорить, кривавиться краплями туг (І. Крушельницький).

І під

чолом ті, що колись горіли, а нині глибше й глибше западаючи пригасають очі (за Є.Маланюком).

А сіре

повзло, мов велика гадюка, то скручуючися по дорозі, то розтягуючися у довгу,

рівну нитку (В. Винниченко).

Найкращим подарунком для батька були гачки, поплавки, всілякі капронові й

шовкові ниті (Л. Голота).

Шипшина щаслива, троянда радіє (В. Барка).

Світ містерій в серцях наших творять ніч безока

і німа любов (О. Бабій).

Ти – вже

статуя, мармур, міт (Є. Маланюк).

Білі ночі, чорні дні довгими роками всотує моє

тіло (за Ю. Тарнавським).