Під ураганом лютих злив,

Спасибі ж, любий побратиме,

За китицю цілющих слів.

Дивіться – ось сталева гарда

Не захистила: крапа кров.

Вже демон б’є останню карту,

Перемагаючи добро (Є.Маланюк)

Усіх Венер єдину піну

Ти чародійно зрозумів

І мідних римлян, і Тичину.

Прости, що я пишу на «Ти»,

Як син гаїв і син традицій

У дні борні і суєти

Ти богопосланий патрицій. (М.Рильський.)

В майбутнє цій землі.

В неславу й забуття…

[…]

А хутір в сяєві – казкові лаштунки,

Мов дивний Чигирин,

Де сплять гетьманські залі, Де ти вигадуєш, бадьорий і стрункий,

Залізний стиль нових універсалів…

Прокинувсь. І перо виводить ядом спраги:

«Народе без чуття, без чести, без поваги». (Євген Маланюк)

Роздвоївся (на себе і страх!)

Пів поета роздвоїлося

(на чверть поета і страх!)

Чверть поета роздвоїлося

(на осьмуху і страх).

Осьмуха поета роздвоїлася

(на понюху і страх).

Тепер, коли він походжав вулицею,

Над головою його

Висів білий димок,

А перелякані зустрічні

Шанобливо вступали йому

дорогу (В.Стус).