Питома вага вироблених в Україні найважливіших видів продукції промисловості в загальносоюзному обсязі на кінець п’ятирічки становила:

чавуну — 47,8%,

сталі — 30,6%,

прокату — 33,2%,

залізної руди — 53%,

вугілля — 30%.

Обсяг валової продукції промисловості всієї України на кінець 1950 р. збільшився в 4,4 раза і перевищив рівень 1940 р. на 15% у вартісних показниках (проте довоєнного рівня за фізичними обсягами було досягнуто лише в п’ятій п’ятирічці — 1951-1955 рр.)

Україна знову стала однією з провідних індустріальних країн Європи. Промисловий потенціал республіки поповнився низкою нових підприємств, було засновано нові галузі промисловості — автомобілебудівну, радіотехнічну.

Відбудовувалися школи, навчальні заклади. Відроджувалося медичне обслуговування. Кількість лікарняних ліжок у республіці на кінець п’ятирічки досягла майже 900 тис., що перевищило рівень 1940 р. Але й самовідданою працею медики не змогли забезпечити якісного обслуговування населення.

Продукція легкої промисловості у 1950 р. становила лише 79% рівня 1940 р., сільського господарства — 91%. Занедбаність легкої та харчової промисловості призвела до хронічного дефіциту багатьох необхідних товарів — взуття, продовольства, одягу тощо, життєвий рівень населення залишався вкрай низьким.

За роки четвертої п’ятирічки відновили роботу 22 доменні, 43 мартенівські печі та 46 прокатних станів, стало до ладу майже 130 шахт, почали працювати реконструйовані металургійні заводи: “Азовсталь”, “Запоріжсталь”, Краматорський, Єнакіївський.

Повністю відбудовано Дніпрогес. Відновилися довоєнні потужності Зуївської, Харківської, Одеської та інших великих теплових електростанцій. У 1950 р. в Україні вироблялося більше електроенергії, ніж перед війною.

До початку 50-х рр. сільське господарство України було збитковим:

зменшилися посівні площі й поголів’я худоби;

знизилась урожайність сільськогосподарських культур і продуктивність тваринництва;

внаслідок великих втрат селянства за час війни основною робочою силою на землі стали жінки й підлітки;

головами колгоспів, директорами радгоспів ставали або некваліфіковані партійні чиновники, або демобілізовані воїни;

був відсутній принцип матеріальної зацікавленості;

існувала надмірна централізація керівництва сільським господарством;

для колгоспників не існувало відпусток, державних пенсій, гарантованої грошової платні.