«Коли я сита, то така я добра», ковтнувши жертву, просичала Кобра.

Мама сказала: як же ж мені сумно, хочу побачити рідненьку сестру.

«Добрий вечір вам»: заспівав позаду тоненький дівочий голос.

«Ні, — сказав сам собі Василько — щуки я не піймаю, бо вона прудка».

«Життя мені всміхалося, — говорив Франко, — а діти були промінням».

Наша з вами місія, дорогий друже,— пробудити, утвердити, виховати любов до слова.

Ми молоді, уперті, за нами — майбутнє.

Не гадаймо прожити безсумно, бо життя — то щодня боротьба.

Щоб жить — ні в кого правди не питаюсь.

Йдемо вулицею і ще з другого кінця побачили / у хаті світиться.

Трава залишає корені / людина — нащадків.

Учись змолоду / пригодиться на старість.

Менше говори / більше почуєш.

Рідко посієш / рідко й зійде.

Пахне сіно лугове і зав’язь в чистих росах зріє.

Так по землі приходять весни і по грозі сіяє день.

Зрідка пробіжить тут заєць і спиниться на кручі вовк.

Тільки коники сюрчать і перепел іноді підпадьомкає.

Навколо стояла така тиша і чути було золотий дзвін переджнивності.

Мир у світі таки буде: його хочуть усі люди.

Друзі, висівайте доброту, бо вона, як хліб, потрібна людям.

Вітер, скотившись із гір у долини, сховався в темних ярах i щось глухо бубонів високим скелям та глибоким ярам.

Навкруги рясні стоять сади, платани і каштани, та шелест верб у пам’яті не тане.

Земля тремтить у млості, і ронить пелюстки, і невідомі гості злітаються в садки.