Вони працюють як своєрідні «перепочинки» від суцільного тексту: розбивають оповідь на візуальні блоки й задають ритм читання.

Вони позначають межу між художньою вигадкою й реальністю: усе, що винесене у фотознімки й графічні вставки, варто сприймати як зовнішній коментар, відсторонений від досвіду персонажів.

Вони залучають читача до співтворення історії: змушують з’єднувати текст і зображення, домислювати те, що заховане в «білих плямах» або деформованому графічному матеріалі.

Вони слугують доказовою базою наративу: фіксують події як фактичні й знімають питання щодо надійності тих голосів, які ці події переказують.

Вони наслідують роботу травмованої пам’яті: розриви, накладки й порожні ділянки сторінки повторюють збої в оповіді, місця, про які персонажі не можуть або не здатні говорити прямо.