Утихла буря й більш валів не стало.

Посіється все впору і господар тоді збере зерна гору.

І здавалось розтає сніжинка.

Росла, росла дівчинонька та й на порі стала ждала, ждала козаченька та й

плакати стала.

Ще не розвіяв битви дим над згарищем села — ще кров’ю вражою сплива під вербами Сула.

Він вважав себе дуже багатим — є молодість, є сила, є нестримне бажання працювати.

Часто сняться мені Карпати — в долах маки жаріють рясні.

На годину спізнишся — за рік не наздоженеш.

На схід сонця квітнуть рожі будуть дні погожі.

Дощ давно вже перестав хмари розійшлися виплив ясний місяць заглянув у вікна а на долівці й по стінах розмалював чудні якісь виводи-узори.

Глянь моя мила зорі повисли над Дніпром.

Дерево міцне корінням людина трудовим горінням.

Здобути волю — то мій рай.

Слова — полова, але огонь в одежі слова — безсмертна, чудотворна фея, правдива іскра Прометея.

Сорочка й штанці латані-перелатані, а випрасувала їх мама — і наче знову нові.

Субота — не робота, і в неділю нема діла.

Найбільше — багатство здоров’я.

Природа — основа людського суспільства.

Книга то — джерело знань.

Дві великі творчі сили в житті кожного народу: народність і територія — стрінулися саме на порозі історичного життя нашого народу, й утворили першу підставу дальшого розвою його.

І палаюче сяйво зорини, і задумливий цвіт материнки, і вогонь лугової калини — всі в мені ви, як є.

Скрізь на вершечку стрілецької гори, на пагорбах і видолинках панувала тиша.

Тільки громадська думка може осягнути все вчасно; подавати знак тривоги, вчасно, порушити якісь важливі питання, словом, бути найвищим регулювальником складного, суспільного організму.

Сини як зима і літо.

Квітки конвалії найніжніші.

Кохання не іграшка.

Книги морська глибина.

Густий, соковитий, запашний бур’ян з-під ніг слався, мені здавалося, до самого небокраю.

Почуття підлого переляку і жадоби жити (за всяку ціну жити!) змагалося з почуттям честі, з почуттям самозбереження, важливішого, ніж збереження фізичне.

Чи тільки терни на шляху знайду, чи стріну, може, де і квіт барвистий.

Оце (одного разу було свято й погода) сиділа стара Кармелиха коло своєї хати на призьбі, дивилася у поле на шлях.

і луна йшла від тих звуків.

незважаючи на те, що ніхто не відчиняв.

але ніхто не відчиняв добре замкнуті двері.

щоб хтось відчинив.

Надворі повсюди лежала роса на пожовклій траві осінній на круглій павутині попід стріхою у хліві на капустах у городі.

А ніч була дивна тепла й тиха.

Ні темінь непроглядної ночі ні близькі й далекі звуки ні навіть невимовний страх що раз у раз підступав до грудей ніщо не могло спинити хлопця.

Чудний наш народ і сильний і сумний.