Двері надвір не

фарбували, а покрили лаком.

Невдовзі вийшли на набережну.

Спів уголос згуртовує дітей, покращує настрій, зрештою,

зміцнює легені.

Малий Василько невсипущо працював кілька днів і таки домігся свого.

Часом блимне

вогонь і зникне, щоб з

Слова його

пролунали так образливо впевнено.

Зелений ряст іще нівроку!

Вітерець нараз

дмухнув шпарко й сильно.

Коли зникають запитання, разом з ними якось непомітно

відходять, відступають від тебе й вірші.

Було нам добре і було нам зле, було нам західно і

східно.

Нині на конвеєрі

– іміджі.

Війдійшли ми зовсім небагато.

Міряли ви безмірні шляхи зелених та рівних степів, де

ніщо не забороняє вашим очам міряти їх і вздовж, і вшир, і впоперек.

Наше завтра

починається сьогодні, а можливо, навіть учора.

Розграфлений тушшю аркуш навмисно прикріпили високо до вертикальних

планок.

Вхопившись корінням за скелю, пальма здіймається

наперекір вітрам.

Люди кажуть:

посієш вчасно – збереш рясно.

Його величність Здоров'я навдивовижу самовпевнене й легковажне.

Олеся тренувалася з радістю, завзято, долаючи немалі кілометри.

Оленка напалила в

печі так, що аж каміння розпадається.

Та хто забув про суще і грядуще, той має мізкувати щонайдужче.

Шевченківська традиція нагадує всій сучасній

літературі, що там, де митцеве слово відтворює дух народу, воно сягає художніх

вершин.

Те, що було, минулося, і знову не буде.

Поскручувалося листя, пожовкло, до

землі хилиться, припадає.

Хвилювалося розбуджене весняним

вітерцем жито. 

Він міцно обхопив її шию руками і згарячу поцілував у запалу щоку.

Спросоння важко розібрати, коли день бере в палкі свої обійми.

Літо краснеє минуло, і вже білий сніг

лежить на осінньому полі.

Ти мене, кохана, проведеш до поля, я піду і, може, більше не прийду.

Зламавши

спересердя перо, одкинувся на спинку стільця й схрестив на грудях руки.

Закувала зозуленька в лузі на калині, тяжко-важко проживати на чужій чужині.

Грюкнув зопалу

дверима, аж здригнулася герань на підвіконні.

Співають ідучи

дівчата, а матері вечерять ждуть.

Ластовеня випало

з гнізда ще вранці, коли Сашко спав.

І по-належному ми зустрічаємо орди гостей, не кликаних  у наш край.

Людині треба, щоб

її робота залишалася після неї самої жити.

Нам болить Україна по-різному всім, кожне серце по-своєму б'ється.

Світає, край неба палає, соловейко в темнім гаї сонце зустрічає.

Душа, недавно дика

і пуста, знов жити і любити хоче.

Пам'ять могла б

убити нас, якби не мала рятівної сили забувати.

У природі ніч існує для того, щоб у тиші росло усяке

зілля й

А й досі наш веселий край шанує щиро той звичай, з

котрим ще прадіди жили й нащадкам в рід передали.

Вона заснула, втомлено поклавши голову на руки, а місяць поволі опановував небозвід.