Мучений

голодом і своїми чорними думками, Андрій палив цигарку за цигаркою (Панч).

Біда багатьох учителів полягає в тому, що вони забувають:

учень – це насамперед жива людина, що

вступає в світ пізнання, творчості, людських взаємостосунків (В.Сухомлинський).

Кілька разів Остап вскакував у воду мало не по

пояс, часто Соломія з розгону натикалась на купу верболозу, але кожен раз вони

давали собі раду і знову мчали вперед, добуваючи останні сили (М.Коцюбинський).

Вдалині м’яко блимнули вікна, чиясь невидима рука

тихо зводила половинки віконниць, наче очі до сну стуляли повіки (М.Коцюбинський).

Його село, те, що Степан покинув, теж стояло на

березі, і зараз він несвідомо шукав спорідненості між своїм та цим селом, що

випадково трапилось йому на великій путі (В.Підмогильний).

Увечері, коли зорі цілуються, я хотів дитиною

піймать на синій налигач місяць і напоїти з криниці моєї любові, а криниця моя

тоді у яблуневому цвіту цвіла… (Г.Косинка).

Нема гірш нікому, як тій сиротині: ніхто не

пригорне при лихій годині! (Нар. пісня).

Журавлі летять дзвінкоголосі, їх кличе даль

прозоро-вітрова (А.Малишко).

Сивітимуть знов у далині високі могили, віятиме

вітер полиновим духом, хлюпатиме степ колоссям в обличчя (А.Головко).

Болить мене голівонька від самого чола: не бачила

миленького ні тепер, ні вчора (Нар. пісня).

Чіпка чує: недалеко з-за жита хтось співає (Панас

Мирний).

Ідуть дівчата в поле жати та, знай, співають ідучи

(Т.Шевченко).

Досі дні стояли теплі, сонячні, а сьогодні мов на

гріх задощило (О.Гуріненко).

Погулявши коло бджіл і наївшись огіркових

пуп’янків, натрапив я на моркву (О. Довженко).

Дзвінка дівоча пісня, сердечна та тужлива лунає

десь у зелених горах (М.Коцюбинський).

Учися чистоти і простоти, і стоптуючи килим

золотий, забудь про вежі темної гордині (М. Рильський).

Людина відчуває свою слабість тоді, коли її

покидають надії (Б.Харчук).

В ті давні часи, коли йде наше оповідання, долина

не була поросла лісом (І.Франко).

Поки геній стоїть, витираючи сльози, метушлива

бездарність отари свої пасе (Л.Костенко).

Оце  і є той

випадок єдиний, коли найбільша мужність – утекти (Л.Костенко).

Щойно за Дніпром виткнулось сонце, в Січі раз, і

вдруге, і втретє стрільнула гармата (П.Панч).