З того вечора я часто приходив до дядька Себастьяна, і коли він мав час, ми разом читали якісь книгу, газети чи гомоніли про всяку всячину.

Зліва співали струмки, що збігали з гір, і кожен з них мав свій голос.

З цієї хвилини все те, що він бачив навколо себе, чув і відчував, повнилося для нього новим змістом: йому ніби вставили інші очі, і він ними бачив тепер те, чого раніше не помічав, йому ніби підмінили душу, і він відчував те, про що раніше не здогадувався.

Небо аж дзвенить, і, хоч сонця ще нема, а ці дівчата вже передчувають його. 

А Батий думав щось своє, він ховав ці думи в собі або, коли опівдні пригрівало сонце виходив з юрти, сідав у зручне ромейське крісло і надовго втуплював свій зір у синю морську далечінь. 

Чабан — це той, хто все життя на ногах, кого спека продублює і осінні мряки пронизують до кісток, і, коли інші ще сплять, він уже з отарою виходить з кошар у мокрі поля на свої цілоденні вахти. 

Між лісом і струмком простелилась долонька лугу, й, коли йти по траві, то з-під ніг весь час вискакують прозорокрилі коники. 

Струмування осінніх лісових пахощів міцне й бадьоре, воно дурманить свідомість і, либонь, так само, як навесні ходять до лісу по квіти, а згодом по гриби, восени можна ходити до лісу просто по запахи, на дегустування їхнього розмаїття. 

Під ногами у нього був сніг, на білій землі стояли білі князівські палати, внизу темніла річка, а за річкою здіймався ліс, покошлано-сивий знизу, в стовбурах, і незатьмарено-зелений у верхів’ях, соковиті барви яких не приглушувалися ні снігом, ні світанковою імлою. 

Загадка — це чарівний світ поетичної таємниці, і в цьому світі мороз поєднаний народною фантазією з весною, що виступає прекрасною руйначкою всіх його мистецьких та господарських звершень. 

Весна вдарила така дружна й несподівана, що розтопила глибокі сніги ще до того, як на ріках скресла крига, і ось несамовиті, каламутні води пішли поверх льоду по Дніпрі і Почайні, в одну ніч розшаліло кинулися на береги, трощили оселі, розметали будівлі. 

У полях диміла місячна курява і тихим посвистом бриніли жита й пшеничні очерети (М. Стельмах).

На річці бухикнуло весло і злякано пискнув кулик (М. Стельмах).

Коні бігали без вершників і Половці не впізнавали один одного (Ю. Яновський).

Вже листопад підкрався з-за дубів і гай знімає золоту перуку (Л. Костенко).

Осінні дрібні дощі падали на сумовито принишклу землю, і зелено потемніли води в озерах, коли Михайло і Соломія попрощалися з лісником, і лісничихою.

Клекіт млина термосить пітьму, а вона чіпляє тендітні зірки, що зриваються і стрімко линуть десь на заставську соснину.

Зліва співали струмки, що збігали з гір, і кожен з них мав свй голос.

Коли почалася гроза, гра пирипинилась і діти кинулись бігти додому.

І досі ще тривожні ,й неспокійні у людства сни; бо знає світ: закінчуються війни, але існує стан війни (М. Ткач).

І досі ще тривожні й неспокійні у людства сни: бо знає світ -закінчуються війни, але існує стан війни (М. Ткач).

І досі ще тривожні й неспокійні у людства сни, бо знає світ: закінчуються війни, але існує стан війни (М. Ткач).

І досі ще тривожні й неспокійні у людства сни, бо знає світ- закінчуються війни, але існує стан війни (М. Ткач).

пориви вітру ставали все сильнішими.

якого чекали понад тиждень.

 і ставало прохолодніше.

чотири граматичні основи

одна граматична основа

три граматичні основи

дві граматичні основи

 Граки вмовкли, і тепер знову чути, як дятел сипнув скоромовкою.

Є такі ночі: світло в очах ліхтарика, іриси цвітуть.

 І не треба нести мені квітку надії, бо давно уже ти увійшла в мої мрії.

Коні чвалають по калюжах, у повітрі свіжа вологість, де-не-де блимають далекі вогники.

Це шарудить на ганку осінь-мишка, це листя поміж аркуші, це книжка.

Врочисто, гучно листя помирає, а так вмирати вміє лиш воно!

Лети, моя пташко, у своє небо, як не можеш ти без нього.

Брат герой, але він зовсім не той, хто потрібен тобі.