Страх і тривога обслуговуються однією і тією ж системою поведінкової активації (BAS) і однаково блокуються анксіолітиками; при цьому профіль «фізіологічної стійкості» характеризується високим базовим рівнем кортизолу та адреналіну в стані спокою і відсутністю вегетативної реакції на стрес.

Запах кішки викликає панічний страх (система FFFS), а вигляд реальної кішки викликає генералізовану тривогу (система BIS); при цьому у людей із «фізіологічною вразливістю» домінує симпатоадреналова система з низьким рівнем кортизолу в стані спокою, що забезпечує їм сильний імунітет, але високу емоційну лабільність.

Система BIS відповідає за реалізацію пошуку винагороди, їжі та сексу, система BAS — за реакцію втечі від хижака, а система FFFS — за оцінку ризику та румінації; при цьому експерименти Бланшарів довели, що ні анксіолітики, ні паніколітики не здатні змінити оборонну поведінку тварин без когнітивної реструктуризації.

Страх — це автоматична реакція на наявну неминучу загрозу (реальна кішка), що обслуговується системою FFFS (боротьба-втеча-завмирання) і блокується паніколітиками (але не анксіолітиками); Тривога — це тривалий стан припущення майбутньої невизначеної загрози (запах кішки), що обслуговується системою поведінкового гальмування BIS (конфлікт між BAS і FFFS: гальмування дії, пильність, сканування пам'яті) і блокується анксіолітиками; при цьому «фізіологічна вразливість» визначається домінуванням ГГН-системи (високий кортизол і адреналін у спокої + слабка відповідь на стрес), на відміну від «стійкості» (домінування симпатоадреналової системи: низький кортизол і адреналін у спокої + сильна реактивність адреналіну на стрес).

Нобелівська премія 2014 року була присуджена за відкриття мезолімбічного дофамінового шляху з вентральної покришки (VTA) до прилеглого ядра, який створює в префронтальній корі «карту винагороди», тоді як гіпотеза Толмена про когнітивні карти у щурів була експериментально спростована.

Експерименти Толмена і Хебба довели, що за просторову навігацію та побудову програм поведінки відповідають виключно мовленнєві центри лівої півкулі (зона Брока та зона Верніке), які сформувалися у Homo habilis 2 мільйони років тому, тоді як гіпокамп відповідає лише за вегетативні емоції страху.

Дослідження О'Кіфа та Мозерів довели правоту радикального біхевіоризму Джона Вотсона (формула S→R): вибір маршруту в просторі здійснюється виключно як ланцюжок послідовних моторних реакцій на зовнішні стимули без участі внутрішніх репрезентацій у гіпокампі.

Вони обґрунтували перехід від формули S→R до когнітивної парадигми S→O→R (де між стимулом і реакцією стоять когнітивні процеси та схеми організму); при цьому було відкрито, що «клітини місця» (place cells) у гіпокампі фіксують конкретні локації, «клітини напряму» (head direction cells) у субікулумі працюють як компас, «крайові клітини» (border cells) визначають межі стін, а «grid-нейрони» в енторинальній корі формують шестикутну систему координат.

Причини безпорадності: генетична вразливість, дефіцит серотоніну, суворе покарання, відсутність емпатії, рання сепарація; принципи Бандури: класичне обумовлення, оперантне підкріплення, реципрокне гальмування та десенсибілізація.

Причини безпорадності зводяться виключно до неминучих аверсивних стимулів (завжди негативні наслідки), тоді як надлишок позитивних наслідків формує стійкий оптимізм; а за Бандурою моделювання працює лише для позитивної просоціальної поведінки і ніколи не поширюється на деструктивні чи суїцидальні дії.

Причини безпорадності: наявність постійного режиму підкріплення замість рваного, використання жетонної (бонусної) системи, песимістичний атрибутивний стиль та гіперконтроль; а за Бандурою соціальне навчання можливе лише тоді, коли спостерігач отримує пряме фізичне підкріплення (їжу або гроші) в момент спостереження за моделлю.

ричини безпорадності: 1) відсутність наслідків, 2) завжди позитивні наслідки, 3) завжди негативні наслідки, 4) суперечливі наслідки, 5) великі проміжки часу між поведінкою та наслідками; а навчання за Бандурою базується на 4 процесах (увага, збереження в пам'яті, відтворення, мотивація) і посилюється авторитетом та схожістю моделі, символічним підкріпленням і кількістю учасників сцени.

Емпіричний диспут спрямований на підрахунок вигод і втрат від переконання («Скільки ви на цьому заробили? Як ця думка допомагає досягти мети?»); прагматичний диспут перевіряє наявність наукових доказів («Де це написано? Ким затверджено?»); а дидактичний стиль міні-лекцій категорично заборонений на початковому етапі терапії.

Якщо під час диспуту клієнт починає підкріплювати свої ірраціональні вимоги доказами, які насправді належать до раціональних побажань («Але ж це дійсно дуже неприємно, коли мене критикують!»), терапевт має негайно погодитися з істинністю переконання клієнта і змінити тему сесії.

У логічному диспуті терапевт одразу вказує на алогізм переходу від «хочу» до «повинен» без попереднього уточнення слів клієнта; риторичні запитання («Де докази цієї повинності?») є найбезпечнішим інструментом для чутливих клієнтів; а в гумористичному стилі об'єктом іронії має виступати сама особистість клієнта та його слабкості, щоб загартувати його від сорому.

Перед початком логічного диспуту необхідно спочатку створити спільний тезаурус (прояснити семантичне значення слів клієнта: «Що ви маєте на увазі під "повинен" чи "жахливо"?»); під час диспуту слід дотримуватися правила «одне питання — одна відповідь» і витримувати паузу для мисленнєвої реструктуризації; а при використанні гумору мішенню для жартів можуть бути тільки ірраціональні переконання (iBs) і ніколи не сам клієнт, із обов'язковою перевіркою зворотного зв'язку.

У першій групі терапевт працює через поведінкові експерименти та експозицію in vivo; а у другій групі, де клієнт має реальний досвід травматизації або хронічного болю, терапевт доводить клієнту, що попри медичний діагноз його оцінка ситуації є ірраціональним перебільшенням, оскільки душевний біль не має зв'язку з фізичним відновленням.

В обох групах робота будується за ідентичним алгоритмом декатастрофізації (оцінка ймовірності найгіршого сценарію у відсотках), оскільки за філософією стоїцизму Епіктета та Сенеки будь-яка зовнішня подія — від втрати гаманця до смерті близької людини — є абсолютно нейтральною, а страждання створюються виключно фантазією клієнта.

У першій групі застосовується виключно гумористичний диспут та висміювання самої події А; а у другій групі катастрофізація взагалі не підлягає жодній когнітивній роботі, тому терапевт обмежується виключно емпатичним слуханням за Роджерсом та навчанням прогресивній м'язовій релаксації.

У першій групі можна прямо конфронтувати катастрофізацію та повинення логічно й емпірично (фокус на різниці між реальністю та уявленням про неї); натомість у другій групі пряме заперечення того, що подія є «жахливою катастрофою», призведе до провалу і розриву альянсу (бо існує соціальний консенсус щодо трагічності події), тому фокус зміщують на функціональність (прагматичний диспут), а також на опрацювання Непереносимості фрустрації («я не можу з цим жити») та Повинення («цього не мало статися зі мною»).

У РЕПТ поняття «Безумовного самоприйняття» (USA) та «Самоефективності» вважаються шкідливими когнітивними ілюзіями, оскільки будь-яка оцінка власних дій чи здібностей неминуче призводить до порівняння себе з іншими людьми та формування нарцисичної гордині або самоприниження.

У РЕПТ прийняття тотожне схваленню та пасивному смиренню перед обставинами; на відміну від ACT, де прийняття спрямоване на зовнішню реальність, у РЕПТ прийняття стосується лише власних внутрішніх емоцій, а розвиток високої глобальної самооцінки вважається головним антидотом проти депресії.

Прийняття в РЕПТ є антидотом від повинності (визнання ймовірнісної реальності та факту без обов'язкового схвалення і без пасивної капітуляції); на відміну від ACT (де фокус більше на прийнятті внутрішнього емоційного досвіду та думок на мета-рівні), РЕПТ фокусується на прийнятті себе, інших і зовнішньої реальності; а в питанні самооцінки РЕПТ визнає лише «самоефективність» (віру у здатність виконати завдання), але відкидає «загальну оцінку власної цінності», замінюючи її безумовним самоприйняттям (USA), де оцінюються лише окремі дії, а не людина в цілому.

Наприкінці терапії РЕПТ клієнт має навчитися виходити із «зони комфорту» за рахунок мотиваційного навіювання та позитивної оцінки своєї особистості («Я сильна й успішна людина»); якщо ж клієнт після важкої хвороби (наприклад, інсульту) втрачає дієздатність, РЕПТ фокусується виключно на списку тих побутових дій, які він усе ще здатний виконувати.

Депресія → Розчарування;

Тривога → Переляк (страх);

Сором → Почуття провини за конкретний вчинок;

Образа → Конструктивна злість;

Гнів → Асертивне обурення.

Депресія→ Спокій та прийняття;

Тривога → Емоційна нейтральність;

Сором→ Впевненість у собі;

Почуття провини  → Самовиправдання;

Образа → Байдужість.

Депресія → Журба та смуток;

Тривога → Занепокоєння (стурбованість);

Сором → Жаль;

Почуття провини → Розчарування;

Образа → Розчарування.

Депресія → Меланхолія;

Тривога → Пильність та мобілізація;

Сором → Скромність;

Почуття провини → Каяття;

Образа → Сум та жаль за втраченими стосунками.

1-й рівень (подія, яку міг би підтвердити незалежний спостерігач): клієнт прийшов о 20:00 без хліба, дружина підвищеним голосом сказала фразу про безвідповідальність; 2-й рівень (суб'єктивний опис клієнта): «вона накинулася з принизливою критикою»; 3-й рівень (висновок про те, що сталося / А критичне, яке запускає iBs): «вона вважає мене повним невдахою»; далі терапевт тимчасово припускає, що «А висновок» є правдою, щоб виявити і заперечити саме ірраціональні переконання (iBs) на філософському рівні («елегантне рішення»).

«А критичним» у цій ситуації є сам факт відсутності хліба о 20:00; оскільки за правилом One-at-a-time Therapy (У. Драйден) клієнт приходить, щоб змінити А, завдання терапевта — за 50 хвилин скласти з клієнтом поведінковий план тайм-менеджменту, щоб подія А більше ніколи не повторювалася.

1-й рівень (факт): дружина принизила клієнта о 20:00; 2-й рівень (суб'єктивний опис): клієнт забув купити хліб; 3-й рівень (висновок / А критичне): дружина хоче з ним розлучитися; далі терапевт має застосувати емпіричний диспут до «А критичного», довівши клієнту, що дружина насправді просто втомилася ввечері і не вважає його невдахою.

Уся розповідь клієнта є виключно блоком С (емоційними наслідками), тому терапевт не ділить подію А на рівні, а одразу просить клієнта оцінити інтенсивність гніву та образи за шкалою від 0 до 100%, після чого переходить до техніки раціонально-емотивної образності.

Внесок факторів клієнта становить 87%, терапевтичного альянсу — 8%, прихильності терапевтичній моделі — 4%, а терапевтичної технічності — 1%; водночас дослідження DeRubeis & Feeley довели зворотний зв'язок: один із найкращих способів зміцнити терапевтичний союз у КПТ — якісно виконувати свою роботу, оскільки альянс стає міцнішим у міру того, як пом'якшується симптоматика пацієнта.

Фактори самого клієнта становлять 40%, терапевтична технічність — 35%, прихильність моделі — 15%, а терапевтичний альянс — 10%; дослідження DeRubeis & Feeley показали, що якість стосунків у КПТ є вторинною змінною і ніяк не корелює зі зміною депресивної чи тривожної симптоматики.

Внесок терапевтичного альянсу становить 50%, прихильність моделі — 30%, технічність терапевта — 15%, а позатерапевтичні фактори клієнта — 5%; при цьому дослідження доводять, що спочатку необхідно протягом 5–6 сесій вибудовувати виключно теплий емпатичний стосунок без застосування технік, і лише після цього симптоматика почне знижуватися.

Внесок прихильності терапевтичній моделі становить 87%, технічності — 8%, альянсу — 4%, а факторів клієнта — 1%; при цьому в КПТ зміцнення альянсу відбувається виключно за рахунок використання стандартизованих опитувальників оцінки альянсу (CALPAS, VTAS, TARS) після кожної третьої сесії.

Компонент «Погляди» визначає те, як обидва учасники розуміють природу проблеми клієнта та механізми її вирішення в терапії (що вимагає роз'яснення міфів і хибних уявлень клієнта про КПТ та усвідомлення терапевтом впливу власного підходу); а ефективність «Завдань» вимагає перевірки 5 умов: чи розуміє клієнт суть завдання, чи бачить його цінність, чи має здатність і впевненість його виконати та чи веде завдання до мети.

Компонент «Погляди» означає обов'язковий збіг життєвих цінностей, політичних і світоглядних переконань терапевта та клієнта (наприклад, ставлення до фемінізму чи патріотизму); а перевірка компонента «Завдання» полягає в тому, щоб за допомогою опитувальника WAI оцінити, наскільки клієнт готовий беззаперечно виконувати директивні вказівки фахівця між сесіями.

Компонент «Погляди» описує невербальний візуальний контакт та безумовне позитивне сприйняття клієнта за К. Роджерсом; а компонент «Завдання» передбачає чітке розділення праці, де терапевт бере на себе 100% відповідальності за когнітивну концептуалізацію та вибір технік, а клієнт відповідає виключно за ведення щоденника СМЕР.

Компонент «Погляди» вимірює суб'єктивну впевненість клієнта у технічній майстерності терапевта за шкалою ARM (Agnew Relationship Measure); а перевірка компонента «Завдання» полягає у підписанні письмового психотерапевтичного контракту з чіткою фіксацією штрафних санкцій за пропуск або перенесення сесії менш ніж за три дні.