Вдихнути весь світ і тоді душа починає звучати і світлим, мов чайка,

дівчатком танцює на темній воді

Тоді або ми, або вони

На голубих пісках розрізали кавун й під ноги потекла червона кров

плантацій

Десь у хлібах кричав перепел – і туман стелився од річки

І ввижається нам перелаз, як минаємо сходи камінні

Діди, відклавши вбік ціпки та клунки, дрімають на яркому моріжку

Це – тінь, а тінь ніхто не

вміє стерти

Тоді мати голубить мені голову, а я дивлюся в присмеркову далечінь

Світ навкруги простий і звичний і усміх стелиться над ним

А тут сніжинки тануть на

пальті і чисті краплі падають у воду

Безкрай полів розлився наче став і зір земля востаннє полонила

Рясніє дощ і падає лункіше м’яких краплин розмірене биття

Сонна бабуся відігнала корову в повітку, а дівчинку

забрала до себе під бік

Хтось шукав на землі собі друга, а натомість знаходив чужину

Коли дівчинка сумувала за мамою, то витягала красиву бляшану коробку із

написом «Монпансьє»

Зв’язана тим дмуханням, вона не закричала, а тихенько почала вкриватися

з головою

Але коли говорити правду, Степан Трохимович все-таки трохи ображався на

своїх дітей

Праворуч і ліворуч од хати

стояли необхідні господарчі будівлі, й хоч у всій цій садибі світилось

убожество, але чистота й лад надавали їй веселого, привітного вигляду

Про це

дівчині неоднораз говорив дід,

Гілля довколишніх дерев покрилося лапатим снігом і коли ми чіплялись

ненароком за гілку, сніг опадав нам на плечі клаптями

Богдан поставив ринку біля

коша і, хоч йому було не до їжі, заглянув в розсохлу від років скриню

Зате коли

експеримент проходив

вдало, то обличчя вченого сяяло від задоволення

Мистецтво мовби відчувало надмір прихованих

сил,

Діти знали, що скоро прийде мати і що вони будуть вечеряти

Є почуття такі прозорі,

що

коли б

Соломія

міркувала

Путь на Голгофу велична

тоді, коли знає людина куди вона йде, не прагнучи інших тріумфів

Два поліціянти в зимових кожухах, що трапилися йому по дорозі до центру,

пройшли не озирнувшись

Усіх хто живе в Україні,

має об’єднувати в суспільство українська мова, яку захищає Конституція

Те, про що говорять у романі «Вальдшнепи» Аглая і Карамазов, – наслідок

тривалих і болісних роздумів їх творця – Миколи Хвильового

Жінка стоїть на порозі цього коридору, наче шукаючи в люстрі, що колись

упіймало її, розгадки про себе

А писати про те, що мені розповідали інші я не можу, бо в мене і так

страшно горить лице і гостро болить потилиця

Жінка поволі ступає в

коридор, витворений дзеркалами, мимохіть подумавши, що все її життя – це

блукання цим задзеркаллям, пронизаним протягом на обидва боки

Дай мені такої самотности, щоб росла душа моя арфою

Тепер коли все це пишу, дочко, в моїй пам’яті дід і баба випливають, як

і все інше, окремими картинками, ніби вирізаними з картини життя

Як добре те, що смерті не боюсь я і не питаю чи тяжкий мій хрест

Дощ іде не там де ждуть, а

там де жнуть

Якщо друг не підведе і не відвернеться в горі, якщо не скориться погорді

і щастя розділить прийде, тоді подякуй долі ґречно і полюби його сердечно

Є одна річ, яку ми коли

йдеться про колективізацію забуваємо

У весняному сумі ночей я чекаю тебе, моя мила, щоби полум’ям синіх очей

ти тривогу мою погасила

Крізь втому, котра спину гне, крізь біль невдач і крики хай не заступить

нам дрібне побачити велике

Спішу подякувати тобі за все, що маю і що буду мати

Як неприємно, коли баба клене або коли довго йде дощ і не вщухає

Розмова залишалася незакінченою, а коли

він повернувся, не хотілося

продовжувати її

У мене в хаті трохи темно,

бо

коли

Вітер

щодня потроху вигортає пелюстки на шлях,