Духом паленій від дальніх зір, що

сяють вдалині

Якщо

покора – мудрість то

самота – є завжди висота

Степан спинився край килима, що лежав на підлозі

Дух степу, вогню, дороги

входив у вутлу дитячу душу

Він перебирав усі події свого життя, що могли б бути цікаві й іншим

І я пам’ятаю, яка на мене недитяча туга тоді навалилася

Минуло кілька днів із того

часу, як я бачила Чагара

Хоч як Адріян старався відводити погляд, його звідусюди стрівали   Гельцині очі

Твій погляд – ніби пролісок

несмілий, немов трава, що зеленить граніт

І хоч життя послало йому калюжу замість океану, душа в нього була

океанська

Матрос оглянув нас усіх такими радими очима, ніби ми давали йому гетьманські клейноди

Шторм лютував, ніби велетенські руки перегортали в воді каміння, не

жаліючи сили

Степан ліг у своїй кімнаті, з насолодою вбираючи пахучий дим, що п’янив

його

І хочеться знати, куди

падає сонце

Подумай, наскільки це все

складніше в житті