have

-

have got

am

У першій ситуації спрацьовує негативний штраф (самопокарання хімічною речовиною); у другій — негативне підкріплення; при цьому штрафи і покарання, яких неможливо уникнути, в 100% випадків призводять до повного й остаточного зникнення небажаної поведінки.

У першій ситуації спрацьовує позитивне підкріплення (додавання хімічної речовини в організм); у другій — позитивний штраф; при цьому класично обумовлені страхи формуються повільно, але легко згасають самостійно без втручання терапевта.

У першій ситуації спрацьовує негативне підкріплення (поведінка закріплюється за рахунок усунення негативного стану / можливості уникнути дискомфорту); у другій — негативний штраф (ненадання обіцяного підкріплення); при цьому класично обумовлені страхи швидко формуються, не згасають самі, іррадіюють, спонтанно поновлюються і отримують помилкові вербальні тлумачення.

В обох ситуаціях діє механізм реципрокного гальмування за Дж. Вольпе у рваному режимі підкріплення; а головною особливістю класично обумовлених страхів є те, що вони залишаються вузькоспецифічними до одного стимулу і ніколи не генералізуються (не іррадіюють) на схожі об'єкти.

Зупинити практику, якщо інтенсивність знизилася на 3 бали або опустилася нижче 4 балів; якщо ж після повторення вправи вона залишається вище 5 балів — застосувати техніки заземлення та перемикання уваги (фокусування на диханні, «4-бачу, 3-чую, 2-нюх, 1-дотик»).

Зупинити практику лише тоді, коли клієнт подасть умовний сигнал про повне відновлення спокою (0–1 бал); якщо тривога залишається вище 5 балів — використати техніку «Когнітивний континуум» для негайної декатастрофізації образу, який викликав цей дистрес.

Зупинити практику одразу після фіксації пікового рівня тривоги (7–8 балів), не чекаючи її габітуації; якщо ж дистрес не знижується нижче 5 балів — перевести вправу у формат зовнішньо-орієнтованої уваги на нейтральний об'єкт у кабінеті (наприклад, опис книги) на 5 хвилин.

Зупинити практику, коли інтенсивність тривоги знизилася на 50% від початкового рівня; якщо ж після трьох кіл повторення вона тримається вище 5 балів — негайно перейти до прогресивної м'язової релаксації за Джейкобсоном або діафрагмального дихання.

І при «Виклику», і при «Загрозі» фіксується наявність небезпеки та відбувається «запуск серця», але при «Виклику» людина оцінює свої ресурси (знання, навички) як достатні (судини в м'язах розширюються, тканини отримують більше крові й енергії, АТ підвищується незначно), тоді як при «Загрозі» ресурси оцінюються як недостатні (зростає загальний периферичний опір судин, кровопостачання падає, АТ різко зростає); а в основі дисфункційної тривоги лежать 5 параметрів: 1) перебільшення небезпеки (базовий страх), 2) заниження ресурсів («я не впораюся»), 3) порушення уваги (гіперпильність і самомоніторинг), 4) тривога про тривогу, 5) поведінка пошуку безпеки (охоронна поведінка, уникнення, гіперкомпенсація).

Біопсихосоціальна модель стверджує, що оцінка ситуації як «Загрози» чи «Виклику» на 100% детермінована генетичними факторами (які є спільними для ГТР і панічного розладу) і не залежить від когнітивної оцінки ресурсів або переконань про саму тривогу.

Стан «Виклику» характеризується зростанням периферичного опору судин і різким стрибком артеріального тиску для боротьби з ворогом; а в 5 параметрах дисфункційної тривоги ключовим є переоцінка власних ресурсів при одночасному ігноруванні реальних зовнішніх загроз.

Стан «Виклику» виникає тоді, коли небезпека повністю відсутня і симпатична нервова система не активується; а стан «Загрози» виникає при будь-якому підвищенні частоти серцевих скорочень і розширенні кровоносних судин у скелетних м'язах.

Між експозицією in vivo та поведінковим експериментом немає жодної процедурної різниці: обидві техніки вимагають присутності компаньйона (друга чи члена сім'ї) для підтримки безпеки клієнта та завершуються одразу в той момент, коли тривога клієнта досягає свого максимального піку (9–10 балів).

Експозиція в уяві проводиться від третьої особи (ніби клієнт дивиться на себе збоку на екрані кінотеатру) і триває рівно 60 хвилин без зупинок; а інтероцептивна експозиція полягає у повному уникненні будь-яких фізичних навантажень, обігрівачів та душних приміщень протягом місяця після панічної атаки.

кспозиція спрямована на згасання тривоги при тривалому контакті зі стимулом, а Поведінковий експеримент — на емпіричну перевірку валідності конкретних передбачень/переконань (і в ПЕ обов'язково пишеться копінг-картка на випадок, якщо негативний прогноз справдиться!); в експозиції in vivo необов'язково починати з найбезпечнішої ситуації (можна з середини списку), роблячи 3–4 заміри тривоги і тримаючи фокус «допитливого дослідника» на безпечних і позитивних аспектах; в експозиції в уяві клієнт від першої особи з закритими очима проживає сюжет до зниження тривоги на 50% (не більше 3 кіл); при цьому будь-яку поведінкову і когнітивну охоронну поведінку (воду, ліки, розмови, придушення тривоги, думки про хороше) необхідно прибрати, бо вони блокують доступ до страху і не дають мозку переконатися в безпечності самої тривоги.

Під час експозиції в реальному житті (in vivo) клієнт обов'язково має починати з найлегшої ситуації на самому верху списку і використовувати дихальну релаксацію та позитивну візуалізацію («все буде ОК, уявити безпечне місце»), щоб знизити тривогу; а поведінковий експеримент відрізняється тим, що в ньому заборонено використовувати копінг-картки.