Бартлетт довів, що спогади — це не точні копії подій, а ментальні реконструкції на основі попередніх «схем» (заповнення прогалин досвідом); Брунсвік показав імовірнісний характер сприйняття, схильного до впливу очікувань і мотивації; Піаже описав трансформацію досвіду в схеми через асиміляцію та акомодацію (пристосування); а Келлі розглядав людину як дослідника, що прогнозує («конструює») майбутні події через систему особистісних конструктів.

Бартлетт розробив теорії оперантного підкріплення; Брунсвік відкрив класичне обумовлення фобій; Піаже створив концепцію вивченої безпорадності; а Джордж Келлі сформулював чотирирівневу поведінкову модель WDEP (Wants, Doing, Evaluation, Plan), яка лягла в основу терапії реальністю.

Усі четверо вчених належали до першої хвилі поведінкової терапії (разом із Г. Айзенком та А. Лазарусом) і стверджували, що внутрішній феноменологічний досвід, пам'ять і мислення є «чорною скринькою», яку неможливо досліджувати науковими методами, тому терапія має працювати лише з видимою моторною поведінкою.

Бартлетт за допомогою гри «зіпсований телефон» довів абсолютну точність сенсорної пам'яті; Брунсвік ввів поняття афективної тріади депресії; Піаже розробив шкалу дисфункціональних стосунків (DAS); а Джордж Келлі першим виділив три рівні мислення — довільні думки, автоматичні думки та глибинні переконання.

Блискавичні відповіді клієнта є ознакою відсутності реального обмірковування або неглибоких запитань (оскільки саме час мовчання клієнта = час когнітивної реструктуризації); крім того, якщо терапевт почав із оскарження кореневого Повинення (а не похідних), необхідно залишатися на ньому до досягнення результату і не стрибати з Повинення на деривативи та назад, бо це заплутує клієнта.

Блискавичні відповіді клієнта свідчать про високий темп асиміляції нової раціональної схеми за Піаже, тому терапевту слід було не затримуватися на вербальному диспуті, а негайно переходити до поведінкового та емотивного диспуту (вправ, що атакують сором).

Блискавичні формальні відповіді означають, що у клієнта активована вторинна метаемоційна проблема (тривога з приводу тривоги), тому терапевт мав припинити оскарження ірраціональних вірувань (iBs) і перевести фокус на емпіричне оскарження самої події А (реатрибуцію висновків).

Оскільки в моделі А. Елліса Повинення та його деривативи (Катастрофізація, НФ, Глобальна оцінка) утворюють єдину неподільну мережу, терапевт діяв правильно, змінюючи мішені, але припустився помилки, не поставивши риторичних запитань для посилення когнітивного дисонансу.

Аномальна активність норадреналіну в блакитній плямі запускає безпосередній вегетативний напад панічної атаки; структури лімбічної системи відповідають за формування тривоги очікування наступних нападів; а діяльність префронтальної кори лежить в основі розвитку агорафобічного уникнення.

Префронтальна кора через катастрофічну інтерпретацію стимулу запускає первинний панічний напад; лімбічна система активує гіпоталамо-гіпофізарно-наднирникову вісь із викидом кортизолу; а блакитна пляма блокує роботу парасимпатичної нервової системи, підтримуючи агорафобію.

Дисфункція префронтальної та передньої поясної кори викликає втрату гнучкості у реакції на тілесний тригер; блакитна пляма формує стійкий умовний рефлекс страху простору (агорафобію); а лімбічна система відповідає за моторну реакцію втечі або завмирання (система FFFS).

Гіперактивність лімбічної системи (зокрема мигдалеподібного тіла) генерує первинний панічний напад; блакитна пляма відповідає за хронічну гіперчутливість до тілесних стимулів між нападами; а гіпофункція префронтальної кори унеможливлює когнітивну переоцінку симптомів.

Страх і тривога обслуговуються однією і тією ж системою поведінкової активації (BAS) і однаково блокуються анксіолітиками; при цьому профіль «фізіологічної стійкості» характеризується високим базовим рівнем кортизолу та адреналіну в стані спокою і відсутністю вегетативної реакції на стрес.

Запах кішки викликає панічний страх (система FFFS), а вигляд реальної кішки викликає генералізовану тривогу (система BIS); при цьому у людей із «фізіологічною вразливістю» домінує симпатоадреналова система з низьким рівнем кортизолу в стані спокою, що забезпечує їм сильний імунітет, але високу емоційну лабільність.

Система BIS відповідає за реалізацію пошуку винагороди, їжі та сексу, система BAS — за реакцію втечі від хижака, а система FFFS — за оцінку ризику та румінації; при цьому експерименти Бланшарів довели, що ні анксіолітики, ні паніколітики не здатні змінити оборонну поведінку тварин без когнітивної реструктуризації.

Страх — це автоматична реакція на наявну неминучу загрозу (реальна кішка), що обслуговується системою FFFS (боротьба-втеча-завмирання) і блокується паніколітиками (але не анксіолітиками); Тривога — це тривалий стан припущення майбутньої невизначеної загрози (запах кішки), що обслуговується системою поведінкового гальмування BIS (конфлікт між BAS і FFFS: гальмування дії, пильність, сканування пам'яті) і блокується анксіолітиками; при цьому «фізіологічна вразливість» визначається домінуванням ГГН-системи (високий кортизол і адреналін у спокої + слабка відповідь на стрес), на відміну від «стійкості» (домінування симпатоадреналової системи: низький кортизол і адреналін у спокої + сильна реактивність адреналіну на стрес).

Нобелівська премія 2014 року була присуджена за відкриття мезолімбічного дофамінового шляху з вентральної покришки (VTA) до прилеглого ядра, який створює в префронтальній корі «карту винагороди», тоді як гіпотеза Толмена про когнітивні карти у щурів була експериментально спростована.

Експерименти Толмена і Хебба довели, що за просторову навігацію та побудову програм поведінки відповідають виключно мовленнєві центри лівої півкулі (зона Брока та зона Верніке), які сформувалися у Homo habilis 2 мільйони років тому, тоді як гіпокамп відповідає лише за вегетативні емоції страху.

Дослідження О'Кіфа та Мозерів довели правоту радикального біхевіоризму Джона Вотсона (формула S→R): вибір маршруту в просторі здійснюється виключно як ланцюжок послідовних моторних реакцій на зовнішні стимули без участі внутрішніх репрезентацій у гіпокампі.

Вони обґрунтували перехід від формули S→R до когнітивної парадигми S→O→R (де між стимулом і реакцією стоять когнітивні процеси та схеми організму); при цьому було відкрито, що «клітини місця» (place cells) у гіпокампі фіксують конкретні локації, «клітини напряму» (head direction cells) у субікулумі працюють як компас, «крайові клітини» (border cells) визначають межі стін, а «grid-нейрони» в енторинальній корі формують шестикутну систему координат.

Причини безпорадності: генетична вразливість, дефіцит серотоніну, суворе покарання, відсутність емпатії, рання сепарація; принципи Бандури: класичне обумовлення, оперантне підкріплення, реципрокне гальмування та десенсибілізація.

Причини безпорадності зводяться виключно до неминучих аверсивних стимулів (завжди негативні наслідки), тоді як надлишок позитивних наслідків формує стійкий оптимізм; а за Бандурою моделювання працює лише для позитивної просоціальної поведінки і ніколи не поширюється на деструктивні чи суїцидальні дії.

Причини безпорадності: наявність постійного режиму підкріплення замість рваного, використання жетонної (бонусної) системи, песимістичний атрибутивний стиль та гіперконтроль; а за Бандурою соціальне навчання можливе лише тоді, коли спостерігач отримує пряме фізичне підкріплення (їжу або гроші) в момент спостереження за моделлю.

ричини безпорадності: 1) відсутність наслідків, 2) завжди позитивні наслідки, 3) завжди негативні наслідки, 4) суперечливі наслідки, 5) великі проміжки часу між поведінкою та наслідками; а навчання за Бандурою базується на 4 процесах (увага, збереження в пам'яті, відтворення, мотивація) і посилюється авторитетом та схожістю моделі, символічним підкріпленням і кількістю учасників сцени.

Емпіричний диспут спрямований на підрахунок вигод і втрат від переконання («Скільки ви на цьому заробили? Як ця думка допомагає досягти мети?»); прагматичний диспут перевіряє наявність наукових доказів («Де це написано? Ким затверджено?»); а дидактичний стиль міні-лекцій категорично заборонений на початковому етапі терапії.

Якщо під час диспуту клієнт починає підкріплювати свої ірраціональні вимоги доказами, які насправді належать до раціональних побажань («Але ж це дійсно дуже неприємно, коли мене критикують!»), терапевт має негайно погодитися з істинністю переконання клієнта і змінити тему сесії.

У логічному диспуті терапевт одразу вказує на алогізм переходу від «хочу» до «повинен» без попереднього уточнення слів клієнта; риторичні запитання («Де докази цієї повинності?») є найбезпечнішим інструментом для чутливих клієнтів; а в гумористичному стилі об'єктом іронії має виступати сама особистість клієнта та його слабкості, щоб загартувати його від сорому.

Перед початком логічного диспуту необхідно спочатку створити спільний тезаурус (прояснити семантичне значення слів клієнта: «Що ви маєте на увазі під "повинен" чи "жахливо"?»); під час диспуту слід дотримуватися правила «одне питання — одна відповідь» і витримувати паузу для мисленнєвої реструктуризації; а при використанні гумору мішенню для жартів можуть бути тільки ірраціональні переконання (iBs) і ніколи не сам клієнт, із обов'язковою перевіркою зворотного зв'язку.

У першій групі терапевт працює через поведінкові експерименти та експозицію in vivo; а у другій групі, де клієнт має реальний досвід травматизації або хронічного болю, терапевт доводить клієнту, що попри медичний діагноз його оцінка ситуації є ірраціональним перебільшенням, оскільки душевний біль не має зв'язку з фізичним відновленням.

В обох групах робота будується за ідентичним алгоритмом декатастрофізації (оцінка ймовірності найгіршого сценарію у відсотках), оскільки за філософією стоїцизму Епіктета та Сенеки будь-яка зовнішня подія — від втрати гаманця до смерті близької людини — є абсолютно нейтральною, а страждання створюються виключно фантазією клієнта.

У першій групі застосовується виключно гумористичний диспут та висміювання самої події А; а у другій групі катастрофізація взагалі не підлягає жодній когнітивній роботі, тому терапевт обмежується виключно емпатичним слуханням за Роджерсом та навчанням прогресивній м'язовій релаксації.

У першій групі можна прямо конфронтувати катастрофізацію та повинення логічно й емпірично (фокус на різниці між реальністю та уявленням про неї); натомість у другій групі пряме заперечення того, що подія є «жахливою катастрофою», призведе до провалу і розриву альянсу (бо існує соціальний консенсус щодо трагічності події), тому фокус зміщують на функціональність (прагматичний диспут), а також на опрацювання Непереносимості фрустрації («я не можу з цим жити») та Повинення («цього не мало статися зі мною»).

У РЕПТ поняття «Безумовного самоприйняття» (USA) та «Самоефективності» вважаються шкідливими когнітивними ілюзіями, оскільки будь-яка оцінка власних дій чи здібностей неминуче призводить до порівняння себе з іншими людьми та формування нарцисичної гордині або самоприниження.

У РЕПТ прийняття тотожне схваленню та пасивному смиренню перед обставинами; на відміну від ACT, де прийняття спрямоване на зовнішню реальність, у РЕПТ прийняття стосується лише власних внутрішніх емоцій, а розвиток високої глобальної самооцінки вважається головним антидотом проти депресії.

Прийняття в РЕПТ є антидотом від повинності (визнання ймовірнісної реальності та факту без обов'язкового схвалення і без пасивної капітуляції); на відміну від ACT (де фокус більше на прийнятті внутрішнього емоційного досвіду та думок на мета-рівні), РЕПТ фокусується на прийнятті себе, інших і зовнішньої реальності; а в питанні самооцінки РЕПТ визнає лише «самоефективність» (віру у здатність виконати завдання), але відкидає «загальну оцінку власної цінності», замінюючи її безумовним самоприйняттям (USA), де оцінюються лише окремі дії, а не людина в цілому.

Наприкінці терапії РЕПТ клієнт має навчитися виходити із «зони комфорту» за рахунок мотиваційного навіювання та позитивної оцінки своєї особистості («Я сильна й успішна людина»); якщо ж клієнт після важкої хвороби (наприклад, інсульту) втрачає дієздатність, РЕПТ фокусується виключно на списку тих побутових дій, які він усе ще здатний виконувати.

Депресія → Розчарування;

Тривога → Переляк (страх);

Сором → Почуття провини за конкретний вчинок;

Образа → Конструктивна злість;

Гнів → Асертивне обурення.

Депресія→ Спокій та прийняття;

Тривога → Емоційна нейтральність;

Сором→ Впевненість у собі;

Почуття провини  → Самовиправдання;

Образа → Байдужість.

Депресія → Журба та смуток;

Тривога → Занепокоєння (стурбованість);

Сором → Жаль;

Почуття провини → Розчарування;

Образа → Розчарування.

Депресія → Меланхолія;

Тривога → Пильність та мобілізація;

Сором → Скромність;

Почуття провини → Каяття;

Образа → Сум та жаль за втраченими стосунками.