Та я

сказати їм цього не можу, бо це – моє царство (В. Бобинський).

Вранці

вийде на могилу, бачить, хто в дворі вештається, і кричить (Л. Голота).

На небі збиралися великі хмари,

так що можна було сподіватися дощу (Н. Рибак).

Батько прилаштував для столітника кілька дерев’яних

опор, так що квітка не зламалася (Л. Голота).

Той

фільм робив той Юрко Іллєнко, якого вже немає (Ю. Іллєнко).

Союз

військовий він зламав, що склав Богдан із Олексієм (В. Сосюра).

Хоч як Адріян старався відводити погляд, його звідусюди

стрівали Гельцині очі (О. Забужко).

І не

зважав, що під зухвалим кроком розтоптані лишались пелюстки (Є. Маланюк).

Він радіє щомить, хоч не бачить знайомих облич

(І. Качурівський).

Мої товариші сидять за

широким столом, що з чорного дерева (М. Хвильовий).

Любимівці

свято вірили, що їхнє село загніздилося навколо Чумацького Шляху (Л. Голота).

Я не вріс в свою епоху, бо протягом

майже двадцяти років був ізольований від життя (М. Драй-Хмара).

Ще

оглянувся раз біля ріки, щоб уостаннє глянути на місто (Б. Олександрів).

Сам

я бачив, від чого тінь вмерла (Г. Мазуренко).

І буду я радіти знов, що поміж зернами чужими ти

знайдеш і моє зерно (М. Ситник).

Ніхто на світі не

повинен знати, що в цьому світі, повному досад, я не людина, я – вікно у сад

(І. Жиленко).

Вікно відкрите дивиться

у сад, де від дощу піднялись буйно трави (М. Калитовська

Коли б оту толоку розорати, Шевченко міг би вирости на

ній (В. Симоненко).

Про молоде покоління

треба дбати, поки воно не зміцніє (з газ.)

 Якщо покора – мудрість, то самота – є завжди висота (Є.

Маланюк).

Дух степу, вогню, дороги входив у вутлу дитячу душу, аби

назавжди опанувати нею (Л. Голота).

І в тишині ловлю я

перші звуки того акорду, що зоветься ніжність (Л.Мосендз).

Ой казала ж бабця, щоб

циган остерігалася (Л. Голота).

  Духом паленій від дальніх зір, що сяють

вдалині (Т. Курпіта).

Я на скелі стою, щоб побачить перший ключ журавлів (А.

Гарасевич).

У

Львові в Ніки завжди таке відчуття, ніби це місто їй рідне (О. Забужко).

Про це дівчині

неоднораз говорив дід, чиє обійстя їй здавалося найкрасивішим (Л. Голота).

Той маленький дім

багряним листям замело по вікна, що вже й дверей, напевно, не знайти (І.

Жиленко).

Жовтяві кола ще плавали на місці

вогняного контура, наче хтось був натиснув на очні яблука (О. Забужко).

Ми обоє раділи, як

вгору утікали вони з колиски (Г. Мазуренко).