Емпіричний диспут спрямований на підрахунок вигод і втрат від переконання («Скільки ви на цьому заробили? Як ця думка допомагає досягти мети?»); прагматичний диспут перевіряє наявність наукових доказів («Де це написано? Ким затверджено?»); а дидактичний стиль міні-лекцій категорично заборонений на початковому етапі терапії.

Якщо під час диспуту клієнт починає підкріплювати свої ірраціональні вимоги доказами, які насправді належать до раціональних побажань («Але ж це дійсно дуже неприємно, коли мене критикують!»), терапевт має негайно погодитися з істинністю переконання клієнта і змінити тему сесії.

У логічному диспуті терапевт одразу вказує на алогізм переходу від «хочу» до «повинен» без попереднього уточнення слів клієнта; риторичні запитання («Де докази цієї повинності?») є найбезпечнішим інструментом для чутливих клієнтів; а в гумористичному стилі об'єктом іронії має виступати сама особистість клієнта та його слабкості, щоб загартувати його від сорому.

Перед початком логічного диспуту необхідно спочатку створити спільний тезаурус (прояснити семантичне значення слів клієнта: «Що ви маєте на увазі під "повинен" чи "жахливо"?»); під час диспуту слід дотримуватися правила «одне питання — одна відповідь» і витримувати паузу для мисленнєвої реструктуризації; а при використанні гумору мішенню для жартів можуть бути тільки ірраціональні переконання (iBs) і ніколи не сам клієнт, із обов'язковою перевіркою зворотного зв'язку.

У першій групі терапевт працює через поведінкові експерименти та експозицію in vivo; а у другій групі, де клієнт має реальний досвід травматизації або хронічного болю, терапевт доводить клієнту, що попри медичний діагноз його оцінка ситуації є ірраціональним перебільшенням, оскільки душевний біль не має зв'язку з фізичним відновленням.

В обох групах робота будується за ідентичним алгоритмом декатастрофізації (оцінка ймовірності найгіршого сценарію у відсотках), оскільки за філософією стоїцизму Епіктета та Сенеки будь-яка зовнішня подія — від втрати гаманця до смерті близької людини — є абсолютно нейтральною, а страждання створюються виключно фантазією клієнта.

У першій групі застосовується виключно гумористичний диспут та висміювання самої події А; а у другій групі катастрофізація взагалі не підлягає жодній когнітивній роботі, тому терапевт обмежується виключно емпатичним слуханням за Роджерсом та навчанням прогресивній м'язовій релаксації.

У першій групі можна прямо конфронтувати катастрофізацію та повинення логічно й емпірично (фокус на різниці між реальністю та уявленням про неї); натомість у другій групі пряме заперечення того, що подія є «жахливою катастрофою», призведе до провалу і розриву альянсу (бо існує соціальний консенсус щодо трагічності події), тому фокус зміщують на функціональність (прагматичний диспут), а також на опрацювання Непереносимості фрустрації («я не можу з цим жити») та Повинення («цього не мало статися зі мною»).

У РЕПТ поняття «Безумовного самоприйняття» (USA) та «Самоефективності» вважаються шкідливими когнітивними ілюзіями, оскільки будь-яка оцінка власних дій чи здібностей неминуче призводить до порівняння себе з іншими людьми та формування нарцисичної гордині або самоприниження.

У РЕПТ прийняття тотожне схваленню та пасивному смиренню перед обставинами; на відміну від ACT, де прийняття спрямоване на зовнішню реальність, у РЕПТ прийняття стосується лише власних внутрішніх емоцій, а розвиток високої глобальної самооцінки вважається головним антидотом проти депресії.

Прийняття в РЕПТ є антидотом від повинності (визнання ймовірнісної реальності та факту без обов'язкового схвалення і без пасивної капітуляції); на відміну від ACT (де фокус більше на прийнятті внутрішнього емоційного досвіду та думок на мета-рівні), РЕПТ фокусується на прийнятті себе, інших і зовнішньої реальності; а в питанні самооцінки РЕПТ визнає лише «самоефективність» (віру у здатність виконати завдання), але відкидає «загальну оцінку власної цінності», замінюючи її безумовним самоприйняттям (USA), де оцінюються лише окремі дії, а не людина в цілому.

Наприкінці терапії РЕПТ клієнт має навчитися виходити із «зони комфорту» за рахунок мотиваційного навіювання та позитивної оцінки своєї особистості («Я сильна й успішна людина»); якщо ж клієнт після важкої хвороби (наприклад, інсульту) втрачає дієздатність, РЕПТ фокусується виключно на списку тих побутових дій, які він усе ще здатний виконувати.

Депресія → Розчарування;

Тривога → Переляк (страх);

Сором → Почуття провини за конкретний вчинок;

Образа → Конструктивна злість;

Гнів → Асертивне обурення.

Депресія→ Спокій та прийняття;

Тривога → Емоційна нейтральність;

Сором→ Впевненість у собі;

Почуття провини  → Самовиправдання;

Образа → Байдужість.

Депресія → Журба та смуток;

Тривога → Занепокоєння (стурбованість);

Сором → Жаль;

Почуття провини → Розчарування;

Образа → Розчарування.

Депресія → Меланхолія;

Тривога → Пильність та мобілізація;

Сором → Скромність;

Почуття провини → Каяття;

Образа → Сум та жаль за втраченими стосунками.

1-й рівень (подія, яку міг би підтвердити незалежний спостерігач): клієнт прийшов о 20:00 без хліба, дружина підвищеним голосом сказала фразу про безвідповідальність; 2-й рівень (суб'єктивний опис клієнта): «вона накинулася з принизливою критикою»; 3-й рівень (висновок про те, що сталося / А критичне, яке запускає iBs): «вона вважає мене повним невдахою»; далі терапевт тимчасово припускає, що «А висновок» є правдою, щоб виявити і заперечити саме ірраціональні переконання (iBs) на філософському рівні («елегантне рішення»).

«А критичним» у цій ситуації є сам факт відсутності хліба о 20:00; оскільки за правилом One-at-a-time Therapy (У. Драйден) клієнт приходить, щоб змінити А, завдання терапевта — за 50 хвилин скласти з клієнтом поведінковий план тайм-менеджменту, щоб подія А більше ніколи не повторювалася.

1-й рівень (факт): дружина принизила клієнта о 20:00; 2-й рівень (суб'єктивний опис): клієнт забув купити хліб; 3-й рівень (висновок / А критичне): дружина хоче з ним розлучитися; далі терапевт має застосувати емпіричний диспут до «А критичного», довівши клієнту, що дружина насправді просто втомилася ввечері і не вважає його невдахою.

Уся розповідь клієнта є виключно блоком С (емоційними наслідками), тому терапевт не ділить подію А на рівні, а одразу просить клієнта оцінити інтенсивність гніву та образи за шкалою від 0 до 100%, після чого переходить до техніки раціонально-емотивної образності.

Внесок факторів клієнта становить 87%, терапевтичного альянсу — 8%, прихильності терапевтичній моделі — 4%, а терапевтичної технічності — 1%; водночас дослідження DeRubeis & Feeley довели зворотний зв'язок: один із найкращих способів зміцнити терапевтичний союз у КПТ — якісно виконувати свою роботу, оскільки альянс стає міцнішим у міру того, як пом'якшується симптоматика пацієнта.

Фактори самого клієнта становлять 40%, терапевтична технічність — 35%, прихильність моделі — 15%, а терапевтичний альянс — 10%; дослідження DeRubeis & Feeley показали, що якість стосунків у КПТ є вторинною змінною і ніяк не корелює зі зміною депресивної чи тривожної симптоматики.

Внесок терапевтичного альянсу становить 50%, прихильність моделі — 30%, технічність терапевта — 15%, а позатерапевтичні фактори клієнта — 5%; при цьому дослідження доводять, що спочатку необхідно протягом 5–6 сесій вибудовувати виключно теплий емпатичний стосунок без застосування технік, і лише після цього симптоматика почне знижуватися.

Внесок прихильності терапевтичній моделі становить 87%, технічності — 8%, альянсу — 4%, а факторів клієнта — 1%; при цьому в КПТ зміцнення альянсу відбувається виключно за рахунок використання стандартизованих опитувальників оцінки альянсу (CALPAS, VTAS, TARS) після кожної третьої сесії.

Компонент «Погляди» визначає те, як обидва учасники розуміють природу проблеми клієнта та механізми її вирішення в терапії (що вимагає роз'яснення міфів і хибних уявлень клієнта про КПТ та усвідомлення терапевтом впливу власного підходу); а ефективність «Завдань» вимагає перевірки 5 умов: чи розуміє клієнт суть завдання, чи бачить його цінність, чи має здатність і впевненість його виконати та чи веде завдання до мети.

Компонент «Погляди» означає обов'язковий збіг життєвих цінностей, політичних і світоглядних переконань терапевта та клієнта (наприклад, ставлення до фемінізму чи патріотизму); а перевірка компонента «Завдання» полягає в тому, щоб за допомогою опитувальника WAI оцінити, наскільки клієнт готовий беззаперечно виконувати директивні вказівки фахівця між сесіями.

Компонент «Погляди» описує невербальний візуальний контакт та безумовне позитивне сприйняття клієнта за К. Роджерсом; а компонент «Завдання» передбачає чітке розділення праці, де терапевт бере на себе 100% відповідальності за когнітивну концептуалізацію та вибір технік, а клієнт відповідає виключно за ведення щоденника СМЕР.

Компонент «Погляди» вимірює суб'єктивну впевненість клієнта у технічній майстерності терапевта за шкалою ARM (Agnew Relationship Measure); а перевірка компонента «Завдання» полягає у підписанні письмового психотерапевтичного контракту з чіткою фіксацією штрафних санкцій за пропуск або перенесення сесії менш ніж за три дні.

Переконання терапевта у власній високій успішності, відсутності контрперенесення та в тому, що «пацієнти подібні до нього», є надійним показником його професійної об'єктивності; а сприйняття пацієнта як «друга» зміцнює робочий альянс і допомагає легше порушувати болючі теми.

Контрперенесення виникає виключно у терапевтів-початківців через нестачу технічних знань, тоді як автори книг і досвідчені клініцисти застраховані від нарцисичного контрперенесення завдяки чіткій алгоритмізації протоколів лікування; при цьому прояв теплоти і турботи з боку терапевта в 100% випадків позитивно сприймається всіма категоріями пацієнтів.

Єдиним етичним мотивом приходу в професію психотерапевта є чистий альтруїзм, а наявність будь-яких інших мотивів (престиж, гроші, потреба бути потрібним чи «відремонтувати» власні стосунки) є абсолютним протипоказанням до практики; тому для уникнення проекцій терапевт має зберігати незмінний міжособистісний стиль із кожним клієнтом.

Заява терапевта про відсутність у нього контрперенесення та віра в те, що пацієнти подібні до нього, сама по собі є частиною контрперенесення і свідчить про силу його психологічного захисту; «ілюзія могутності» (віра, що збірники технік допоможуть «все виправити за 10 сесій») маскує потребу терапевта у владі, контролі та ізоляції від власних проблем; а сприйняття пацієнта як «друга» знижує асертивність терапевта, заважає бачити патологію і зміщує фокус із необхідності змін на взаємозгоду.

При «пошуку уваги» стратегія полягає в тому, щоб не надавати цій поведінці особливої уваги, не реагувати на провокації та визначати можливості підтримки плідної участі; а при «неготовності співпрацювати» необхідно визнати автономію клієнта та обґрунтовану критику, перемістити фокус уваги на цілі клієнта і можливості вибору та уникати негативного зворотного зв'язку.

При «пошуку уваги» терапевт переходить на гумористичний міжособистісний стиль, віддзеркалюючи жарти клієнта; а при «неготовності співпрацювати» — нагадує про межі відповідальності в психотерапевтичному контракті та пропонує тимчасову перерву в терапії.

При «пошуку уваги» терапевт має прямо конфронтувати клієнта і розібрати його захисну поведінку через схему АВС; а при «неготовності співпрацювати» — повністю проігнорувати критику, щоб не давати їй позитивного оперантного підкріплення.

В обох випадках терапевт має зупинити роботу за порядком денним і застосувати техніку аналізу переносу за Мірандою та Андерсеном (попросити клієнта описати значущих інших із дитинства і пов'язати їх із поточною реакцією на терапевта).

«Розкриття змісту» — це озвучення терапевтом прихованого змісту глибинних переконань клієнта, які сам клієнт ще не усвідомлює; а «розкриття процесу» — це демонстрація незворушності та стоїчного спокою терапевта перед обличчям важких або травматичних історій пацієнта.

«Розкриття змісту» передбачає надання клієнту теоретичної інформації про когнітивну модель його розладу у дидактичному стилі; а «розкриття процесу» означає детальне пояснення протоколу поточної сесії, порядку денного та логіки вибору домашнього завдання.

«Розкриття змісту» включає пряму відповідь терапевта на особисті запитання клієнта (з обов'язковим урахуванням наміру клієнта і правом не відповідати на некомфортні питання); а «розкриття процесу» передбачає періодичний опис власного досвіду подолання труднощів (модель копінгу замість ідеальності) або чесний обмін своїми автоматичними думками й емоційними реакціями на поведінку клієнта в контакті для надання зворотного зв'язку.

«Розкриття змісту» використовується на першій сесії для встановлення симетричної дружньої рівності між терапевтом і клієнтом через обмін біографічними фактами; а «розкриття процесу» — це відкрите визнання терапевтом свого емоційного вигорання або контрперенесення, щоб уникнути позиції експерта.